Із лікарем-отоларингологом Олександром Дубіцьким знайома навіть страшно написати скільки років – два десятиліття, а то й більше. Він завжди імпонував і як фахівець, і як людина, адже ніколи не панікував, із гумором відповідав на частенько наївні запитання, з оптимізмом брався до лікування складних випадків. Добрий, відвертий та енергійний Олександр Борисович має своє коло пацієнтів, які не проміняють його на жодних обласних та столичних світил. Звичайно, за роки практики траплялося всього, оскільки лікар – це не Бог, як би нам цього не хотілося. Проте багатьом допоміг врятував та зцілив…
Народився Дубіцький О.Б. у м. Дніпрі, а виріс у Житомирі. Батько, лікар-дерматолог, був проти того, щоб син пов’язував своє життя з медициною бо ж за роки роботи втратив будь-які ілюзії щодо професії та її романтизму. Проте Олександр вирішив по-своєму: закінчив Житомирське медичне училище, а після служби в армії – Вінницький національний медичний університет. У виші познайомився з городищанкою Наталею Сіренко, яка стала дружиною, саме з нею і переїхав до нашого міста в 1997 році. Молоді спеціалісти – отоларинголог та невролог – будували кар’єру, виховували сина Дмитра, вдосконалювали свої знання, адже медицина не стоїть на місці.
Олександр Борисович – лікар вищої категорії, пройшов спеціалізацію дитячого ЛОРа. На запитання, які неординарні випадки з практики пам’ятає, відповів, що у нього кожен день цікавий та особливий. «Ви не уявляєте, чого тільки не доводилося витягати з дитячих носів!» – ділиться Дубіцький О.Б.
Звичайно, робота забирає левову частку часу, проте чоловік знайшов захоплення: він козак Зелено-Дібрівського коша, це і відпочинок для душі, і спілкування з однодумцями.
За свою професійну діяльність нагороджений Почесною грамотою Черкаської обласної ради. Але не за нагороди щодня вирушає до свого медичного кабінету з набором незвичних і подекуди жахаючих інструментів. Олександр Дубіцький працює за покликанням, намагається полегшити страждання дорослих та дітей, вилікувати, вчасно попередити розвиток небезпечного захворювання. Це те, чого прагнув у юності, до чого йшов усупереч батьківським настановам, бо не уявляв для себе іншої професії, іншого життя…
Ольга ДЯГЛЮК, «Вісник ГОРОДИЩИНИ»